ровер, подорожі, дорога, друзі

Вроцлав. Поради подорожувальнику ;)

Занесло мене в це затишне і розміряне місто взимку, тому розповідати про зимовий Вро, сподіваючись побувати там ще й в інші пори року.
Як спілкуватися.
[<<Читати далі>>]Тільки приїхавши до Польщі ми намагалися спілкувати сумішшю англійської та української і її там гарно розуміли! До слова, польська в більшості своїй схожа на українську і вам буде легко її зрозуміти, що не скажеш про говоріння) Хоча під кінець нашого тижневого перебування у Вроцлаві, ми вже могли зробити замовлення польською :)
Стандартний набір слів, що вам потрібен невеликий:
dziękuję- дякую
dzień dobry- добрий день
do zobaczenia -  до побачення
przystanek - зупинка
centrum - центр
toaleta- туалет
zielona herbata - зелений чай
zupa- суп

Якось так ;)
Погода.
Не зважаючи на кінець січня, у Вроцлаві  температура була +6 +9 і стильні поляки ходили-гуляли в кедах і легеньких куртках, на відміну від нас, що приїхали з засніженого Житомира в пуховиках, шапках і замотані теплими шаликами. Як ми потім дізналися від вроцлавців - це і є їх середньостатистична зима! Снігу вони майже не бачать.
ПОРАДА №1 Їдучи у Вро, майте на увазі, що температура там на градусів 5-7 вища, аніж у північній Україні ;)

Веломанам.
Їх погодні специфічності, дають змогу цілий рік не злазити з роверів. Ще б пак! Вроцлав - місто велосипедистів з дуже розвинутою велоінфраструктурою. Ще у них можна дешево взяти велосипед на прокат: по всьому місту купа вело-пунктів, де оренда за перші 20 хв - безкоштовно, далі 2 злотих, а наступні години по 4 злотих. Також є абонементи на цілий день.
ПОРАДА №2 Якщо ви потрапили у Вроцлав у теплу пору року, то без проблем можете влаштувати собі велоекскурсію взявши ровер на одній станції та лишивши на іншій, де вам зручно!

Гноми.
Усім відомо, що Вроцлав - місто гномів. Вони розкидані усім містом і знаходиш їх тм, де зовсім не чекаєш :) Наш польський знайомий розповів, що це була студенська ідея, і замовити собі гнома на власний смак може кожен! Але за нього необхідно буде спачувати орендну плату. Погодьтесь, ідея супер! Ми за тиждень свого перебування там знайшли близько 5 сотень найрізноманітніших гномиків))
ПОРАДА №3 Можете купити собі карту вроцлавських гномів і відшукуючи їх оглядати місто ;)

Розповім про їжу.
Поляки - щедрий народ, тому порції у них просто здоровецькі і так само щедро приправлені перцем! Тому будьте обережними.
Бюджетному туристу харчуватися у Вроцлаві буде просто. По місту розкидано дуже багато "Молочних барів" (щось на кшталт їдалень, де смачно по-домашньому готують), де середні ціни на страви 2-4 злотих. І ще у місті є дуже кльові заклади харчування, де їжу продають НА ВАГУ! Так, саме на вагу! За 100 гр того, чого ви захочете ви заплатите приблизно 2. 5 злотих. Тобто у ває є велика тарілка, в яку ви на свій розсуд насипаєте собі польських смаколиків і в кінці зважуєте все і..смачного! Єдине що десерти, напої і супи оплачуються окремо(це десь по 2-4 злотих). Я гарно і смачно наїдалася там на 10 злотих :)
Про розваги.

Почну з того, що у нашому 2016 році Вроцлав був обраний культурною столицею Європи і, скажу вам, не дарма. Це місто, яке просто вражає своїми кольоровими пряничними вуличками, старими двориками(при чому не лишень в центрі, а по всьому місту), мальовничими набережними та неймовірними завжди веселими людьми :) Увечері місто запалюється сотнями вогнів ілюмінацій та стає ще більш затишним.

Свій перший день у Вроцлаві я провела просто гуляючи містом. Слід, мабуть, сказати, що лив страшенний дощ, але мені було не до нього! З посмішкою захоплення і мокра, як хлющ я обходила місто і лише під кінець дня з гарної поради мого хлопця я купила парасольку))
З першого дня моїм улюбленим місцем стала набережна Одри, де можна було годувати лебедів. До слова, їх було під 30 і всі хапали їжу прямо з рук! Кожного дня я йшла в пекарню, купувала 2 булки - собі і лебедям і йшла до них в гості :)

Весь центр усіяний пабами, пивоварнями, кав'ярнями та ресторанами і з розповідей поляків, ми зрозуміли, що вони за вечір можуть обійти половину з цих закладів! Тобто вони не сидять в улюбленій кафешці весь вечір, а змінюють атмосферу залежно від настрою.

Далі буде...
Татьян


ровер, подорожі, дорога, друзі

Серпнева дорога на Woodstock. Частина II.

    Від побаченого перехопило подих…
фото 60.jpg

    Велич та одночасно зруйнованість вражали. Ти немов здійснив мандрівку в часі та опинився в іншому світі, в іншому вимірі. [читати далі]Час в цьому місці на віки зупинився. Наче ти знайшов старезну річ, яка століттями пролежала у комірчині занедбаного будинку з великою історією. Декілька хвилин стоїш мовчки та споглядаєш цього старовинного велетня, боїшся порушити цю природну тишу. Величезні, майже зруйновані будівлі, звисали над головою своїми важкими стінами, дивилися десятками широко розплющеними віконними очима та вабили прохолодою своїх кам’яних нутрощів.

фото 90.jpg

фото 64.jpg

    Як всередині, так і ззовні будівель все було зруйновано, підвищена вологість виступала каталізатором цього нищівного процесу знищення форту, а стіни та стеля от-от можуть впасти на випадкових відвідувачів будь-якої хвилини. Іноді всередині приміщень на місці дверей можна побачити залишки білої ліпнини, що колись прикрашала вхід до певної зали. Деякі сходи вели на другий поверх внутрішнього палацу, але були вже аварійному стані (тріщини розкололи їх навпіл), то ж ми так і не потрапили туди. Обійшли весь форт з усіх боків: прогулювались довгими коридорами, блукали безліччю темними тунелями, заглядали в різні кімнати та колишні казарми. І саме неймовірне – ми були там одні!

фото 17.jpg

    Ми блукали там годинку чи дві, а може й три (просто не звертаєш уваги на стрілки годинника, перебуваючи на території форту), а таке відчуття, наче провів там декілька днів. Ти втрачаєш відчуття часу (таки містика, про яку казали дівчата зі Львова). Там відчуваєш себе мурахою, котра повзає великим мурашником, який у далекому минулому вражав всіх міццю та величчю своїх стін, а зараз спочиває на задвірках історії.

фото 66.jpg

    Фортеця взяла міцно нас в полон та ніяк не хотіла відпускати зі своїх обіймів. Але вже сонце почало сідати за обрій, а вечір почав лягати на випалену сонцем землю. Нам треба було рухатися далі, рухатися до Свіржа.
    Хутко зібравшись та схопивши речі, ми попростували до шосе, аби застопити собі автівку та виїхати з цього Тараканова. Почало сутеніти, а стрілки на годиннику показували вже 21 годину. З машинами нам не щастило, жодна добра душа не бажала зупинятися та брати на свій борт подорожувальників, всі летіли на шалених швидкостях на зустріч ночі. Вдача повернулась до нас далеко не самим кращим та приємним місцем. Ми вже втратили будь-яку надію спіймати сьогодні будь-що. То ж тепер постало питання “Де ж заночувати цю ніч?” А ніч обіцяла бути неповторною та веселою.
    В ідеальному варіанті хотілося поставити намет поблизу річки чи будь-якої іншої водойми, де б можна було змити з себе втому та й взагалі освіжити тіло. На превеликий жаль, гугл показав, що поблизу немає жодної річки чи озера. Тому було прийнято рішення – вертаємося назад у форт, ставимо своє скромне помешкання на ночівлю, а наступного дня раненько планували зібратися та вирушити далі на зустріч сонцю та пригодам.

фото 109.jpg

фото 63.jpg

    Поки наші ноги донесли нас назад (бо вже на чималу відстань відійшли від форту), то настала майже ніч. Навколо вже сутеніло, нічого не було видно, ми не знали де краще зупинитися на ночівлю, а на додачу до всього фортеця створювала моторошну атмосферу особливо для Ксюхи, яка побачила декілька могил, коли ми повзли дорогою (Агню та мені було байдуже на цих “сусідів”). Не маючи багато часу на роздуми, вибрали перше ліпше місце для нашого маленького табору – зі сторони зовнішніх земляних мурів, на невеликому пагорбі попід деревами.
    Допоки ще зовсім не стемніло, ми поставили намет, розпакували речі – спальники – каремати й так-сяк облаштувалися на ночівлю. Хотілося ще на вечір горнятко гарячого і ароматного чаю випити, але доля вирішила (поблизу не було ніякого гілля для вогнища, а йти його шукати по чагарниках в темряву не дуже й хочеться), що і без чаю можна жити.
    Примирившись з долею, ми завалилися в наші скромні апартаменти, які більше нагадували кімнатку в гуртожитку ну дуже-дуже компактну, розміром 120 см в ширину та 205 см в довжину (як то кажуть, особливо не розгуляєшся). То був наш дах над головою. Але, все ж таки, сюди запхалося три людини та три величезних наплічника , а також позакидали різні речі. То ж то був не намет, а звичайнісінька консервна бляшанка з шпротами, яка була набита доверху та котру ось-ось мало розірвати зсередини.
    Це була одна з тих гарячих ночей, про яку кажуть “Ніколи не забуду ту неймовірну ніч, котру ми провели разом!” :D

фото 70.jpg

    На годиннику було вже за 22.00, але спека ще трималася й не давала можливості відпочити від цього пекла. Також виявилося, що довкола Тараканівського форту просто “до хулери!” тих клятих комарів, які бажали покуштувати свіжої крові й тому на вулиці не можна було вистояти і хвилини. Я згадала, що десь кидала в наплічник засіб від цих надокучливих комарів, який став би зараз для нас просто рятівною соломинкою. Але щось пішло не так в цьому світі… Після розпилення цього чудо-засобу на тіло, ласих до поживи комарів не поменшало, а тіло тепер стало просто липким. Ці товариші обліплювали з ніг до голови. Тому ми змушені були залізти всередину намету та зачинити віконечко на застібку. Відповідно наша квартира перетворилася в справжню лазню, яку добряче розтопили й всидіти усередині котрої було нелегко.
    Ось так ми сиділи всередині та святкували початок нашого відпочинку та подорожі, зігнувши свої голови під дахом намету та смакуючи невибагливою вечерею (маковий рулет та декілька печивок з яблуками), яку запивали смачним червоним вином. І ось тут прилетіло звідки не очікували…
    Запам’ятайте! Ніколи не давайте в руки Ксю скляні пляшки, бо вона дуже активно жестикулює своїми руками під час емоційної розповіді (особливо в приміщенні, де замало вільного простору), а ті руки перетворюються на знаряддя вбивства чи нанесення важких тілесних ушкоджень... Замахнувшись та різко відвівши праву руку з пляшкою убік, вона влучила мені прямісінько в щелепу! Добре, що після того влучного попадання не довелося тоді закінчувати подорож та відправлятися у найближчу лікарню зі зламаною щелепою. Це було, напевно, якесь посвячення (за найкращими англійськими традиціями, тільки там королева благословляла майбутнього лицаря мечем) в лицарі ордену пригод та тісних наметів. Бо іншого пояснення цьому просто не маю. Ця посвята ще й традиційно супроводжувалася сміхом Ксю (звичайно ж зі сльозами) та Ані.
    Ми вже не знали куди себе подіти в тому наметі. Заснути було неможливо! Неймовірна спека, під нашими боками-спинами були одні горби та камінці (ну хто ж бачив та перевіряв, що намет ми ставили тоді на таких нерівностях), а місця для нас трьох було замало та ще й кожні 15-20 хвилин залізничною колією “біг” потяг та гуркотів колесами. Ще блукаючи вдень, ми побачили, що біля території форту пролягає залізнична колія, якою й сьогодні проходить велика кількість тих залізних коробок на колесах з людьми чи товаром. При цьому земля під ногами просто дрижала, а до вух линули звуки проїжджаючих локомотивів та їхніх гучних гудків. А поруч шуміла та блимала своїм світлом траса Київ – Львів.

фото 127.jpg

    Але саме чудове було те, що через той засіб від комарів наші ноги та руки злипалися між собою, й тому, коли хтось перевертався на інший бік, то відчував як його кінцівка відлипає від іншої, при цьому лунав звук, котрий нагадував звук скотчу, коли той розмотують з котушки чи від чогось відліплюють. Ми були схожі на вареники з різними начинками, котрі лежали в спільній макітрі та злиплися між собою. І тут, лежачи в тому наметі та, напевно, розмірковуючи над сенсом життя-буття в нашій халупці, Ксю видає вже свою крилату фразу: “Рєбята, ми наче в медку!” Вона неймовірно точно описує всю ту липку ситуацію, що склалася в невеличкому наметі. Цю фразу частеньку згадуємо. То була наша медова ніч :D!
    Аби повністю не злипнутися в тому медку, ми повилазили на свіже повітря (хоч і їли нас комарі), витягли одного спальника та вляглися на нього, спостерігаючи за нічним зоряним небом, котре щедро було всіяне блимаючими вогниками-зірками. Такої краси ти ніколи не побачиш у місті! Небо наче було інкрустоване дорогоцінним камінням. Але найбільше в нічному небі викликало захват надзвичайно красиве та вражаюче природне явище – метеоритний дощ. Погляду не можливо було відвести від безмежного небокраю (нам ще й дуже пощастило, що не було жодної хмаринки), на якому можна побачити численні метеори, які було видно долі секунди. Ця миттєва та короткочасна краса приголомшувала. Своєю появою метеори прокреслювали та розтинали небо. Тільки заради цього всього варто було терпіти укуси тих набридливих комарів.
     Пролежавши так півгодинки, ми перебралися назад до намету та ненадовго провалилися в країну снів. Проте через кожні 15-20 хвилин очі розплющувалися. Тієї ночі кожен спав від сили, напевно, години 2-3, бо ті горби та інші незручності таки нагадували про себе, врізаючись в ребра та й простору катастрофічно не вистачало. Іноді повз наш хиткий будинок пробігали їжаки або об поверхню намету билися своїми тілами нічні комахи (по силі ударів та звуку вони були достатньо великими).

фото 150.jpg

    Час наче зменшив свою швидкість та призупинився, а ті години тривали вічність. Стрілки на годиннику для нас просто завмерли. А ми вже не могли дочекатися нового багатообіцяючого ранку та яскравого сонця, аби тільки вилізти на зовні та розім’яти своє тіло...

Марго :)
ровер, подорожі, дорога, друзі

МІ-СІ-СОЛЬ – фестиваль найдушевніших пісень

То є житомирський міжнародний фестиваль-конкурс авторськї пісні, що проводиться вже понад 10 років в затишному селищі Дениші, коло Житомира.
Минулого року нам пощастило перший раз побувати на цьому фесті. І тепер можемо поділитися враженнями J
Зазвичай, люблю писати про фестивалі в жартівливо-сатиричній формі, але, коли згадую МІ-СІ-СОЛЬ, то настрій стає особливим: якимось теплим, домашнім і мене ніби окутує вселенським спокоєм.
[<<<Читати далі>>>]Тому, якщо ви шукаєте місце, де можна втекти від метушні і швидкого ритму життя – вам на МІ-СІ-СОЛЬ!

  З’їжджаються туди барди з усієї України, аби поділитися своїми пісенними історіями. Хоч ми і не вважаємо себе бардами, те все ж поїхали поспівати перед публікою своїх пісень і послухати критику J
   Приїхавши на фест, ми пішли оглядати територію. Перше, що кинулося у вічі – польова кухня біля річки і велике, обкладене камінцями вогнище. Як ми дізналися пізніше,  біля того вогнища з вечора до ранку збираються усі бажаючі послухати-почитати вірші та звичайно поспівати під 6-струнну.

Порада №1: маєте гітару, укулеле, сопілку чи варган? Беріть із собою!

Перший день, а точніше вечір пройшов у нас в наметі, бо почалася страшенна злива, яка не вщухала до ранку. Але це не завадило нашим друзям затащити нас ВНОЧІ до скелястого берега річки стрибати.
На наші умовляння не йти туди в дощ та ще й вночі Ваня сказав щось типу: «та я з дитинства стрибаю, я тут кожен камінчик знаю навіть навпомацки!». І ми пішли. Ми з Андрієм мокли і сміялися, поки наш Іван і його друг хлюпалися в ту річку. Через півгодини їм набридло і була вигадана нова розвага: «хто більше підтягнеться на гілці дерева». А чим ще було зайнятися о 2 ночі на слизькому і мокрому березі річки?! J І тоді я подумала як добре було народитися дівчиною, на мою долю випало лише: «Тань, тримай рушника!» і я була цим втішена.

Порада №2: фестиваль розташовується на березі річки, тож беріть з собою все для водяних розваг.

Зранечку зелене листя дерев над наметами почало виблискувати на сонці і доща до кінця фесту більше не було.

Зазвичай, на другий день фестивалю відбувається прослуховування всіх бажаючих виступити на великій сцені, туди ми і пішли.
Так, як наші з Андрієм пісні геть відрізнялися від звичних для бардів-суддів, вони слухали нас з цікавістю, але і критики знайшлося не мало. Я вже була розгублена цим, але в кінці вони додали: «Співатимете обидві свої пісні на сцені!». І ми були тим дуже щасливіJ

Після прослуховувань ми познайомилися з багатьма музикантами, з різних міст. Вони просто підходили з гітарами до нашого вогнища і ми разом грали-співали те, що приходило в голову.
Також на території фесту проходив ярмарок, на якому ми накупували книжок, дисків і феньок ручної роботи.
 Ввечері всі починають підтягуватися на концерт до сцени.
Велика сцена зроблена вкрай оригінально, як сказала, природньо: люди сидять на схилі, на якому вручну зроблені місця для сидіння. Здалека то все нагадує ряди в кінотеатрі, перед якими замість великого екрану сцена – великий тент, під яким виступають виконавці, оздоблення та емблеми МІ-СІ-СОЛЬ.

Пізно увечері, відбувається театралізована комічна вистава біля вогнища: танці в різних цікавих костюмах, співи, жарти та ігри. І це все на стільки чарівно та природньо, що відчуваєш себе цікавою дитиною, яка не може відірватися від книжки з кольоровими малюнками J

На третій день відбувається нагородження конкурсантів та вечірній гала-концерт. Можу трошки похвалитися, нам подарували 2 туристичних сидіння та диплом лауреата J
Також на фесті проходять екскурсії до Тригірського монастиря та замку Терещенка, що стане гарною розвагою для пригодошукачів.

Тож, навіть, якщо ви не музикант, поїхати на МІ-СІ-СОЛЬ варто, аби відчути себе у теплій душевній компанії, де всі свої і де все огортає музична паволока спокою J

Татьян


 

Я — фрилансер
ровер, подорожі, дорога, друзі

Серпнева дорога на Woodstock. Частина I.

   Татьян вже писав тут про навіжений Woodstock, але то був їхній фест, їхні пригоди та спогади. В нас же був трохи інший Вудсток...
   За чисельними проханнями та постійними благаннями двох моїх супутників-мандрівників (Ксю та Аня), я зібралась зі своїми думками й всілась за візуалізацію на електронних сторінках тих серпневих спогадів. З цими шибайголовами я розділила багатокілометрову, розпечену літню дорогу до трешового українського Вудстоку. А наша подорож складалася з процесу добирання до кінцевого місця призначення, а також з відвідин та ночівлі на території Тараканівського форту й самого скаженого фесту, який міцно закарбувався в пам’яті.
   Звичайно ж, що методом нашого пересування був автостоп, котрий завжди наповнює мандрівку сюрпризами, неочікуваністю та новими людьми. Це як особливі ароматні прянощі (без цього просто втрачається весь смак страви), які додає добра господиня до своїх вишуканих кулінарних шедеврів.

фото 33.jpg

[читати далі]   Спочатку нас малося їхати лише двоє – Агонь (то є наша Аня) та я, а Ксюшен все ніяк не міг наважитися на Woodstock та дорогу. Й тому ми набридали їй постійними телефонними дзвінками та вмовляннями, але це все не діяло на непохитного Ксю. Так годині о 8 чи 9 ранку, опинившись вже на кінцевій тролейбусній зупинці та впавши на лавку з нашими наплічниками, а попереду було видно трасу Е40, все ж таки вирішили останній раз набрати Ксюшу. Вона почала вже нас вмовляти, щоб вирушили з нею потягом, але то все було б ввечері (а душа то просить пригод зараз та негайно). І все таки ж наша взяла – ми їдемо стопом й разом з цим вредним перцем! Тільки треба було почекати, поки вона збереться, впакується та вирушить до нас. Через те ми відправились до Ані додому (вона мешкає недалеко від тієї зупинки) дожидатися Ксюшеню та їсти гарячу кукурудзку.
  Ксюха завжди була дуже “пунктуальною”, тому спливали години, літнє сонце підіймалося все вище над горизонтом, а ми вилежувалися на дивані та дивились  по Discovery channel програму про дикого тунця (потім так називали Ксю) і про Harley-Davidson V-rod, мріючи про цього металевого коня. І так десь годині о 14 пролунав дзвінок мобільного телефону і наша краля сказала, що вже їде до нас, тож зустрічайте. Накинувши на плечі нелегкі рюкзаки (напхані до самого верху речами та їжею), ми вибігли з квартири на зупинку, де домовились зустрітися. Так розпочалося наше подорожування. Нас вже й так зачекалася романтика великої дороги!

фото 140.jpg

   Наші пригоди починаються тоді, коли виходиш на дорогу з піднятим на руці великим пальцем догори. Привітно посміхаєшся водіям, танцюєш та махаєш руками, аби тільки забрали з-під розпеченого пекельного сонця. Й так через хвилин 15-20 зупиняється білий бусик, з якого визирає молодий чоловік (його звати Сашко) й погоджується нас під кинути та запрошує до своєї автівки. Всередині було багато простору та місця для величезних трьох наплічників та казанка, тому ми вільно порозсідалися на сидіннях.

фото 38.jpg

фото 36.jpg

   Хлопчина їхав до міста Лева та жалівся, що вже просто не може всидіти за цим кермом (тому завжди пропонував покермувати за нього), бо перебуває багато годин в дорозі, а в салоні ще й не було кондиціонеру. Ми дуже файно поспілкувалися з ним. Сашко за освітою був перекладачем (знавець англійської та німецької мови), обожнював мандри та походи в гори, де зі своїми друзями каталися на ревучих квадроциклах. Із сумом в голосі та показуючи на безіменний палець правої руки з весільною каблучкою, казав, що зараз дуже-дуже рідко може кудись вибратися та йому просто не вистачає мандрівних пригод і гірського вільного повітря. Сашко хотів був заїхати в Дубно та разом з нами відвідати замок, що відомий на всю Україну, але потім передумав.

   Ми попрощалися з нашим новим знайомим біля магазину в селі Тараканів (Рівненської області), він нам побажав веселого та незабутнього відпочинку й відправився далі. Зайшовши до того звичайного сільського магазину та придбавши 5-літровий бутель з питною водою, ми відправилися на пошуки загадкового Тараканівського форту.

фото 41.jpg


   Старезний зруйнований форт знаходився вже за межами села , за сільським кладовищем, й тому, слідуючи мапі, ми попрямували на його пошуки.

фото 40.jpg

   Куди не підеш, то завжди натрапляєш на зарості дерев, які тут утворили справжні джунглі, через котрі неможливо було пролізти. А форту навіть і не було видно. То наче була українська версія Бермудського трикутника, з вершинами у Бермудських островах, Пуерто-Ріко і південній Флориді, але наша фортеця мала форму ромба. Вже знесилені через пекельну спеку та довгі  поневіряння територією форту, ми попадали на одному із схилів під тінню дерев та кущів, аби сховатися від розпеченого сонячного диска та перевести дух, ну і перекусити. Оооо, смак божественних бутербродів з печеною курочкою, які приготувала Аня в дорогу (величезне тобі дякую)… Вони просто танули в роті! Так ми валялися попід гілками дерев та наминали ці канапки.
   Ті 20 хвилин відпочинку та поповнення організму енергією зробили своє діло – ми готові були закинути на плечі рюкзаки та вирушити на пошуки форту. Агонь залишився з речами, а ми разом з Ксю відправилися в ті хащі шукати дорогу. Через 10 хвилин блукання та проривання через ці зелені тенета, зрозуміли, що знаходимося на даху цегляної будівлі форту, а знизу було видно, як двоє чоловіків неквапливо прогулювалися та розглядали стіни фортеці. Радості та щастя від цього відкриття не було меж! Але треба ж було ще якось дістатися до низу, пройшовши трохи далі, побачили схил, яким можна було б спуститися.
   Вирішивши не шукати іншого шляху, яким можна було б спуститися, ми повернулися назад до Ані, взяли наплічники та клунки в руки й вирушили до того спуску.
   Вже з наплічниками він не видавався таким то й простим, яким був на перший погляд, але перші невпевнені кроки вниз вже було зроблено…Так розпочався наш спуск стрімким схилом. Першою спускалася Ксюша , потім я, а останньою була Аня, яка продовжувала благати піти нормальною дорогою. Ґрунт просто вислизав з-під ніг, а грудки землі весело скочувалися вниз, до стін старої фортеці. Не було навіть за що міцно схопитися. Та й ще сонце добряче впікало згори, а термометр показував вже +37. На додаток до цього тебе ще тягне донизу вага наплічника, а твоєю найголовнішою задачею, на той момент, було не скотитися туди та втриматись на тому схилі.
   Але сталося те, що мало вже давно статися… Коли я намагалася допомогти Ані спуститися, наш 6-літровий казанок вирвався з моїх рук на волю та пішов слідом за бутлем з водою у відкритий космос. Це був ше той вертеп! З шаленим брязкотом ця солодка парочка котилася донизу, ламаючи та зносячи все на своєму шляху. За ними відправилися і мої сонцезахисні окуляри, які також не витримали такої спокуси до адреналіновмісного швидкісного спуску. Навіть всемогутній Ксю, який знаходився вже знизу та жував червонобоке яблуко, не зміг зупинити цих трьох, котрі розліталися у різні боки. Агонь же в цей час повис над спуском, наче лінивці на своїх деревах у далекій від тараканівської дійсності Південній Америці, й боявся відірватися від стовбура клена та наважитись на цю пригоду.

фото 46.jpg

   Так-сяк ми все ж таки добралися донизу цілими та без жодної подряпини (постраждала лише кришка від казанка, яка трохи погнулася після цієї пригоди), але була ще фінальна дія за виконанням вашого автора. Коли вирішила присісти та підібрати окуляри з землі, рюкзак значно переважив мене й так я і покотилася назад. Це феєричне завершення того спуску! Я лежала на спині, наче та черепашка, що впала на панцир та не може перевернутися, безпорадно розмахуючи своїми руками-ластами. Глядачі заливалися від сміху, а в Ксюши вже з очей лилися сльози (то така особливість Ксюшена, просто загадка природи). Ще й виявилося, що за цим дійством весело спостерігали львів’яни, котрі приїхали сюди на власній автівці. Двоє дівчат підійшли до нас та почали розпитувати хто ми, звідки приїхали і чи не боїмося привидів Тараканівського форту, які нібито мешкають в підземеллях. Вони були чистенькі, охайні та свіженькі, а самі дівчата стояли у квітковим сукенках, з маленькими сумочками та в білих кедах. Чого не можна було сказати про нас: брудні, всі в пилюці після дороги та скаженого спуску, на чолі виступали краплі солоного поту від цієї клятої спеки та важкого наплічника. То ж нам було м’яко кажучи не до розмов.
   Але поспілкувавшись з привітними жителями міста Лева та відпочивши декілька хвилин, ми відправилися вперед вздовж стін розваленої фортеці, які оточували нас з двох боків, розглядаючи все довкола.

фото 48.jpg

   Тараканівський форт потопав у зелені та деревах, які спокійно зростали дахах будівель, а на його стінах густо плівся плющ. Також височіли зі всіх сторін небезпечні борщовики, висотою десь 5-6 метрів кожен. Ми сміливими, неквапливими кроками попростували стежкою вздовж цих мурів, які були укріплені земляними валами ззовні. За розповідями львів’ян, вона вела до тунелю, довжиною приблизно сто метрів, котрий з’єднував зовнішні споруди та внутрішній двір фортеці. І саме там ховалася справжня краса Тараканівського форту.

фото 52.jpg

фото 45.JPG

   В тунелі було темно настільки, що далі свого носа нічого не побачиш. А підлога була встелена кам’яною бруківкою. То ж довелося понишпоритись у наплічниках, аби дістати ліхтарі, які б допомогли додати трохи світла в цю пітьму.

фото 58.jpg

   Але ось вже ми виходимо на поверхню …(далі буде)

Марго :)
ровер, подорожі, дорога, друзі

ВУЛБА – там, де всі серця звучать в одному ритмі

     То є невеличкий, але вкрай атмосферний фестиваль у селищі Дениші, що під Житомиром.
Цього літа ми нарешті змогли добратися до нього і не пошкодували про це.
Вулба – буквально означає ВУЛичні БАрабанщики, тобто фест, наскрізь переповнений ритмами барабанів і перкусії різних видів, від кахонів, джембе до бубенів і рейнів.

[<<Читати далі>>]
Якщо ви ударник, або хочете навчитися гупати в ритм, або жити не може без впадання в транс під звуки барабанів – вам туди!
А тепер трохи нашої Вулбо-історії J

Дорога з Житомира – хвилин 40 маршруткою 109. Але ті 40 хвилин тяглися для нас вічністю! Обвішані гітарами, укулеле, спальниками і наметами, ми зайняли одразу півмаршрутки. Розжареної, розпеченої на сонці маршрутки!
Як пам’ятаєте, минуле літо видалося аж надто спекотним, тому люди на борту з написом «Житомир-Дениші» просто сходили з розуму, при чому кожен по-своєму. Одні молилися аби швидше добратися тої «землі обітованої», інші обливалися водою, а решта стиха матюкалися про себе і жадібно хапала ротом лишки повітря, наче риба, яку викинули на берег. Ми робили все і одразу, встигаючи хвилюватися щоб наші музичні інструменти дожили до Вулби.

А їхали ми не просто розважитись, а ще трохи поспівати-пограти на сцені Вулби. Коротше, нас запросили виступити як музичний гурт і ми з радістю погодились. Однак доїхали до фесту не у повнму складі: наш барабанщик, сказавши щось типу «пограєте без мене, якщо що – я в Карпатах», взяв своє фотонатхнення і свою дівчину і поїхав далеко на захід від нас.
Тож у нас була місія – знайти барабанщика до виступу, тобто до вечора. А шукати ми почати ще з маршрутки, в якій їхали J Поряд нас їхав ще один шалений подорожувальник з наплічником, який був більше його самого рази в 2.Це чувак на жаль виявився аж ніяк не пов'язаний з ударними, проте він сказав нам геніальну річ:
-         Ви точно знайдете барабанщика на фестивалі барабанщиків!
І він таки мав рацію.


Доїхавши до найближчої до фесту зупинки, ми, щасливі і спраглі, повивалювалися на вулицю. «Гарною» новиною було те, що нам ще трошки треба піти пішки. Трошки - означало кілометри 3 під палючим обіднім сонцем і  з усім фестивальним приладдям на спині. Під кінець дороги ми вже ледь не повзли на усіх чотирьох, але зайшовши в затінок лісу прийшли до тями.
Порада №1:   фестиваль розташовується в лісі понад річкою, тож беріть з собою купальники ;)

До речі, місцинка дуже навіть гарна і затишна: зелений ліс, вдень і вночі наповнений ритмами барабанів, денишівські скелі та прохолодна річка.
Для любителів екстремальних прогулянок можна влаштувати собі нічний похід до дамби, яка вночі дуже гарно освічується ліхтарями.

Специфіка Вулби ще й в абсолютній природності, тобто якщо ви хочете в душ – річка до ваших послуг, а туалет – то взагалі всюди))
Порада №2: їдучи на Вулбу, залиште вдома свою «одомашнену» частину та пориньте в екстремальні, та від цього ні трохи не гірші, фестивальські умови ;)
Але якщо ви дикий і вільний подорожувальник, то Вулба з піснями до ранку – ваш ідеальний варіант.
Першу ніч на фесті ми провели ходячи від вогнища до вогнища, від компанії до компанії з гітарою і укулеле. Ми співали-грали різних пісень з різними, але однаково гостинними людьми.

Годині о 4 ми надумались піти спати. Заснути під звуки барабанів-гітар-голосів нам допомогла лише смертельна втома і на тому дякуємо J
Порада №3: Якщо тільки вночі у вас прокидаються таланти, натхнення і жага підкорювати світ – вам на Вулбу!
Татьян
ровер, подорожі, дорога, друзі

Вініловий бог

     Сьогодні весь світ лежить горілиць та, закривши свої скажені очі, отримує просто неземну насолоду від прослуховування чудодійних музичних шедеврів, які полонять серце та мозок і залишаються там назавжди. Всі занурюються в це поєднання різних звуків, при цьому, одні відмежовують себе від оточуючих за допомогою двох навушників, які звисають зміями на шиї кожного свого власника, а іншим до вподоби насолоджуватись музичними творіннями через потужну стереосистему, з-за якої і власник думок не чує, чи звичайний динамік, що “ виспівує ” для всіх оточуючих.

DOavGYpy3Dg.jpg

     Він йде вузькою, тихою вулицею, що веде до будинку, де чекають на другому поверсі 3 порожні кімнати. [Читати далі]Надворі розпочався дрібний дощ, а під чорними шкіряними черевиками стеляться мокрі та слизькі листки з лип, що височіють над дорогою до ліній електропередач. Прохолодний осінній вечір приймає у свої обійми всіх перехожих та дає час на роздуми й розглядання зустрічних облич жителів сірого міста.
     Музика лунає звідусіль: чи то з музичного центру, який стоїть у сусідньому будинку (на кухні); чи з телефону, з котрим сучасний житель міста не розстається ні на хвилину; чи то компактного mp-3 плеєру, чорний корпус котрого вже повністю стерся та став за виглядом подібний на срібний злиток; чи з головної сцени рок-фесту під грізним, похмурим небом, з якого однієї миті вилл’ються тонни холодної осінньої води; чи з магнітоли водія червоного Ланоса, у якого біля керма висить синьо-жовта стрічка. Вона заповнює собою весь навколишній простір. Тому кожен зараз може сміливо назвати себе меломаном та істинним поціновувачем музики будь-якого стилю.
     Вийшовши з магазину, на фасаді якого розміщенні барвисті вивіски та “ гарячі пропозиції тижня ”, він розстібує довгу металеву застібку на куртці та вкладає у ліву потаємну кишеню тільки що придбану прозору пляшку з міцним напоєм бурштинового кольору. Він знову поринає у роздуми про світобудову музичної складової буття людини, де вона не залишає своїх холодних металевих носіїв гігабайтів музичних файлів, котрі вражають своєю різноманітністю. Та й всіх пісень на світі не злічити, бо майже кожен мешканець третьої планети від Сонця, хоч раз у своєму швидкоплинному житті вигадує слова та мелодію й наспівує собі.

_tQUshbyQrw.jpg

     Носії музичних композицій супроводжують своїх володарів і по дорозі на роботу (від якої просто вивертає) чи навчання, і у громадському транспорті, відіграючи роль стіни між людиною та тими випадковими пасажирами, що намагаються влізти в особистий простір, і під час безкорисливих пар, і в супермаркеті, коли пластмасовий червоний кошик з чорною ручкою наповнюється різними пакунками з продуктами до вечері, і у білій ванні, яка до країв наповнена легкою пористою піною з ароматом екзотичного манго… Музика тісно переплітається своїми нотними знаками, музичними інструментами, мелодійними звуками з нашою реальністю, оселившись у житті та чіпляючись за наші душі, наче ті реп’яхи з тонкими гачками, від яких важко позбутися.
     Але, все те, що сьогодні лине з сучасних приймачів, телефонів, комп’ютерів та інших гаджетів для відтворення музики є несправжнім, є неприроднім та неживим, є пластмасовим, з них співають виконавці холодним металевим голосом, над котрим вже почаклували майстри звукозапису у студії. Втрачається відчуття музики. Це все просто не так смакує, як справжній виступ з живою музикою, з живими емоціями, з живими почуттями. Проте, не кожного разу, коли виникає бажання насолодитися справжньою, грайливою музикою, є можливість відвідати концерти гуртів. Він зупиняється перед вхідними масивними дверима й намагається пригадати у котрій з кишень лежить зв’язка металевих ключів, що відкриють йому дорогу до домашнього спокою, де можна скинути з плечей знесиленість.

8BH3OCBhs84.jpg

     Він прагне відмінного звучання! Музичні мелодії мають відривати його свідомість від земної реальності, від матеріального тіла та відносити у паралельні світи музичного Всесвіту, де кожен, наче серфер зі своєю дошкою, розсікає на хвилях цього безмежного простору. І найкращим матеріалом для цієї дошки є вініл! Його не можна ні з чим порівняти.
     Це старі добрі вінілові платівки, котрі свого часу зробили революцію в індустрії звукозапису. Проте, з часом яких витіснили сучасні й нові носії. Однак, зараз існує велика кількість любителів та колекціонерів цих витворів мистецтва. Шукачі проводять години у пошуках вінілів на блошиних ринках, спеціалізованих ярмарках чи магазинах, на просторах всесвітньої мережі Інтернету – одним словом, усюди, де можна віднайти ці безцінні скарби. Й він має ці скарби, не ховає у найдальші закутки своєї квартири, вони не покриваються товстим шаром пилу, а дарують власникові безмежну втіху та задоволення від прослуховування.
     Чим же вони заворожують сенсорну систему людського тіла? І він це зрозуміє лише тоді, коли до рук потрапляє цей лаковий диск та його конверт незвичайного оформлення. Він обережно візьме його у свої долоні, вдихне у ніздрі запах старого паперу та клею, яким було склеєно цей футляр для тендітної платівки, а потім почне неквапливими й повільними рухами діставати її з цього сховища, аби насолодитися відлунням тих часів та пройнятися духом того світу. На чорній поверхні платівки розглядає безперервні звукові доріжки-канавки із записом звуку, що розташовані по спіралі, перевертає з однієї сторони на іншу, вивчає наліпку, що знаходиться посередині, та досліджує напис на ній. Починає відчувати, як вабить ця чорна поверхня його єство.

IvY2M0CY9jM.jpg

     Вже, “відкоркувавши” старезний конверт квадратної форми та намилувавшись зовнішнім естетичним виглядом вінілу, з’являється бажання пізнати його із середини, відчути цю особливість та запустити програвач. Поруч на невисокий стіл ставить придбану фляжку, з вмістом алкоголю світло-золотистого кольору, та склянку, котра має наповнитися цією рідиною.
     Поруч з програвачем розташовані у кутках саморобні колонки, що займають хитку позицію на старих підставках (а в його голові відразу ж промайнула думка, що варто цих хлоп’ят замінити вже). А сам програвач стоїть біля вікна на тумбі з декількома полицями, на яких розташовані ці вінілові кралі – Pink Floyd, The Beatles, Black Sabbath, The Doors, Led Zeppelin, Kiss, Louis Armstrong та інші визначні творці музики зі світовим ім’ям. Він гортає ці тендітні створіння та відкриває, наче книги, де кожна має свою історію. Серед цієї колекції є й сучасні виконавці, котрі не зрадили класичним музичним технологіям 60 – 70-их років минулого століття. Це альбом київського рок-гурту Stoned Jesus, на якому зображено старого індіанця. Вибір зроблено.
     Підійшовши до програвача, котрий має дерев’яну основу, диск-маховик, штатив з голкою та набір кнопок для управління, він зосереджено кладе вінілову платівку на диск. Спочатку чутно характерне потріскування з динаміків пошарпаних колонок. Потім несильно натискає на кнопку запуску й диск починає набирати обертів, перед тим, як поставити голку на вініл, легко проходиться оксамитовою щіточкою по всіх доріжках, аби прибрати пилинки з поверхні та знизити ризик пошкодження канавок. Голка повільно зміщується зі свого положення на нерівності платівки та лунають вже перші такти. Ці нерівності на вініловій платівці змушують штатив з голкою коливатися з певно частотою. Його вираз обличчя моментально змінюється на захоплений.

gU3xG-lVuIY.jpg

     Він потихеньку відходить від цього музичного велетня, вмощується на підлогу, поруч зі скляним журнальним столиком, на якому стоїть склянка з віскі, де наче льодовики плавають два кубика льоду та чекають свого “ Титаніка ”. І ось цей прохолодний напій вже знаходиться у правій руці, а тілом прокочується хвиля “ мурах ” від чистого звучання “ I'm the mountain ” у виконанні Stoned Jesus. Платівка витанцьовує дивні танці, які знає лише вона, й цю таємницю не повідає ніколи і нікому.
     Роблячи ковток міцного напою зі склянки, він відпускає думки, хвилювання, проблеми, що важкою брилою звисають над ним. На даний момент для нього вони вирішені та забуті, відкладені в чорний надійний сейф з кодовим замком, стерті з його карти пам’яті. Але це короткотривале явище тієї ейфорії, все повертається та стає ще більш масивнішим, бо дія алкоголю з домішками вінілової музики має скінчитися, а зараз йому залишається тільки отримувати насолоду та смакувати цей коктейль. З кожним наступним ковтком відчуває, як та рідина розчиняється в тілі, заповнює його та переноситься в червоно-пурпуровій крові по всьому організмові, а він розчиняється у тій божественній музиці, що виривається з двох динаміків на світ.
     Музика жива. Це гірське цілюще джерело, що змиває з нього втому життя та лікує душевні рани. Він не може нею напитися, втамувати спрагу, яку відчував всі роки. Його сутність розтікається по лаковій поверхні вінілового диска, котрий й не думає зупинятися. Він стає єдиним цілим з цим Універсумом, а у повітрі рухами своїх рук виконує неймовірну барабанну партію, що заслуговує бурхливих овацій з боку невидимої публіки. Він перебуває у стані трансу, тіло легке, у повній невагомості, наче справжній астронавт на орбіті планети Земля, підкорює простори цього Космосу. Легко та невимушено колихається на хвилях полівінілхлоридового океану, у якому дзвенять божественні голоси сирен, котрі линуть з програвача.
     А він продовжує покірно сидіти перед цим вініловим божеством, яке закликає жити своїм життям.

фото1.jpg

Марго :)
ровер, подорожі, дорога, друзі

Український Woodstock – фестиваль-мрія чи не все так солодко?

    Woodstock - безкоштовний фестиваль під Львовом, який став для нас найдорожчим за всю історію поїздок J
cSuJ8nEgpps.jpg

    На справді, фестиваль дуже навіть кльовий і відповідає своєму хіповському гаслу «За мир і за любов», але найепічнішим було добратися туди.[>>> Читати далі >>>]
    А почалося все з того, що захотілося нам, як то кажуть,  «за двома зайцями» - і на Вулбі побувати(фестиваль під Житомиром) і на Woodstock встигнути. А проходили ці два фестивалі на одні вихідні 7-9 серпня з різницею у 400 км.
cSuJ8nEgpps.jpg
     Тож у пятницю після обіду ми напхали наплічники їжею та поїхали в Дениші на Вулбу(про цей фест трохи пізніше). П’ятничної ночі ми з друзями мали виступити на Вулбі як музиканти-учасники фесту, а з самого ранку піти ловити попутки до Рівного. Чому до Рівного? Ми – не шукаємо легких шляхів J Дениші-Ріне-Львів-Свірж – наша дорога до омріяного Вудстоку.

cSuJ8nEgpps.jpg
    Так як позасинали в наметах ми о годині третій ранку, «з самого ранку» у нас настало о 12 дня і лише о 13 ми стояли на обпеченій 40-градусною спекою дорозі шукаючи людей, які б нас підвезли. Стояли ми з годину, поки доля не змилостивилася і не послала нам рятівників. А підібрала нас(геть не безкоштовно, але вибирати не доводилося) молода сімя: чоловік – десантник всім своїм єством і його білява дружина, що перші 10 хвилин поїздки злякано дивилася на нас і тихенько плакалась чоловіку:
    - Вот как ты знаешь, что они нормальные?
    На що він задав геніальне запитання нам:
    - Ребят, вы нормальные? – ми синхронно махнули головою. – Вот видишь, милая.
    Далі все було казково добре: ВДВ-шні історіївсю дорогу, кондиціонер,120 км/год і о, диво(!) не пройшло і 2,5 години -  ми у Рівному.
    Так як Рівне здалося нам містом дуже навіть схожим на Житомир(хіба що зеленіше), без особливих зусиль ми знайшли вокзал і всілися у автобус, що прямував до Варшави, а ми прямували трохи ближче – до Львова. Знову ж таки з кондиціонерами, смаколиками та моніторами з іграми, що були вбудовані у кожне крісло в салоні, ми, трохи пом’яті, але щасливі доїхали до місця призначення.
20150808_185154.jpg
          Місія полягала в тому, аби встигнути на Вудсток до 8 вечора, при цьому купивши у Льовові їжу і напої(якщо ви розумієте про що я J). І от, набравши повні пакети смаколиків ми пішли на вокзал шукати щось, що їхало б у Свірж. Яким сюрпризом стало те, що туди ввечері нічого не їде, вам не передати!

    ПОРАДА №1 Приїжджайте на Вудсток у перший день, бо інекше туди не потрапити!


     Підвоз для гостей фестивалю був лише в перший і останній день, тому геніальним рішенням стало, що ви думаєте? Правильно: поїхати на таксі. Якщо ви памятаєте попередню історію, їздити на таксі між різними населеними пунктами вже стало нашою сумною традицією))   43 км – не так і багато подумали ми і завантажилися у автівку, заваливши її повністю карематами-наплічниками-їжею. На радощах львівський водій вирішив: «Гуляти, так гуляти» і повіз нас дорогою, яку назвати можна лише одним словом: дупа. Грунтівка переходила у звивисті бруківчано-асфальтовані стежки, здавалося нам влаштували тур по львівській області. Через години півтори, ми таки дісталися Свіржа, позбавившись 300 грн.
20150808_185154.jpg

        Синхронно матюкаючись у думках ми пішли до входу реєструватися. Памятаючи що Woodstock - фестиваль без алкоголю, ми завбачливо позапихали пляшки у спальники. Але волонтери були на стільки віддані своїй справі, що у нас знайшли не тільки алкоголь, а й (як виявилося заборонені) металеві банки паштету і згущика!
ПОРАДА№2 Не беріть з собою алкоголь(на території фесту є пиво) або ховайте його ретельніше J


          Розлуку з паштетом ми ще могли пережити, а от здоровецьку пляшку вина вирішили випити на місці. До слова, настрій у нас був як раз підходящий. Випивши усе наше вино за хвилин 5 лежачи на траві серед купи наших наплічників, настрій суттєво покращився і ми на радощах зайшли нарешті на територію фесту і пішли ставити намет. На годиннику було годин так 10 вечора, тому ставити його довелося навпомацки, ще й на вином затуманену голову(ну це більше стосувалося мене, бо рєбята були на диво свіжі). Пам’ятаю мені сказали щось типу «краще просто відійди» і я вирішила не сперечатися.

20150808_185154.jpg
    До слова, наметів там було як грибів після дощу! Відстань між ними була геть інтимна, така, що рукою можна було дотягнутися до сусідів. Завдячуючи цьому факту, фестивальники, які не надто твердо(а якщо чесно геть м’якоJ ) стояли на ногах падали на ті наметі, ламаючи їх і людей, що мирно сиділи-спали-кохалися всередині))

    ПОРАДА№3 Не лякайтеся, якщо посеред ночі на вас впаде чиєсь веселе тіло.

    Гадаю, якщо б ми приїхали на Вудсток вдень, ми б застали кращу картину, але нам пощастило побачити весь треш з перших хвилин нашого перебування там. 
    Але без того і фест, не фест! З головою настрибавшись тоді під сценою, ми мирно позасинали під ранок.

20150808_185154.jpg
    Зранку, коли я виповзла з намету, то подумала в голос:
    - Йолкі-палкі, яка тут краса!
    Приїхавши затемно ми і гадки не мали, що та території настільки гарно: наш намет був на схилі з чудовим видом на озеро, а зліва від нас був старезний, але в гарному стані замок.
20150808_185154.jpg
    Однак поряд з цим великим плюсом, ми дізналися ще й про мінус: палити багаття і готувати їжу можна лише в одному спеціально відведеному місці. Враховуючи відстань між наметами, це раціональне рішення J
    Недолік цього далекого походу приготувати поїсти був лише у спеці під 40 градусів - поки ти доходив до того священного місця, то міг 2 рази отримати сонячний удар. Тому ми боролися з цією проблемою так: ходили майже голі(в купальниках), обливалися водою і до вечора не вилазили з того озера.


    Та мене і тут не оминули пригоди: вже на другий день мені таки добряче напекло в голову і я валялася на карематі в тіні проговорюючи, що мене тошнить. Мої друзі не дуже жадали стати жертвами цього процесу, того намочили мені полотенце, яке стало моїм незмінним головним убором на всі 3 дні фестивалю.
20150809_102205.jpg
    Під час тої ситуації всі зрозуміли: без капелюхів кіна не буде. І тому Ксю ходила в моїй кепці, постійно мочачи її водою, Андрій просто обливався водою з ніг до голови, одна Ріта могла ходити без капелюха гордо кажучи:
    - У мене волосся біле, воно не нагрівається.
      Спочатку ми хіхікали, але помацавши Марго за голову я переконалася, що вона таки не гаряча!
 Везе деяким!


    ПОРАДА№4 Беріть з собою капелюхи і не знімайте їх допоки світить сонце.

20150809_102205.jpg           До речі, запитавши про спеку на Вудстоці у рєбят, які були на фесті не перший раз, ми переконалися, що температура під 40 тут традиція. Прямо як дощ на Трипільському колі!
    Серед позитивних моментів не можна не відмітити інтернаціональність фестивалю.
        Кого там тільки не зустріти! Найбільше звичайно було файних поляків і кожен, хто проходив повз їх велику веселу компанію вважав за обов’язок крикнути: «
Сześć!»(Привіт польською) на що хор з 20 людей так само відповідав «Сześć!». Також були і американці, тож проходячи довгий шлях від намета до сцени можна було почути суміш польсько-англійсько-російсько- (і звичайно!) української у більшості своїй мови.

20150809_102205.jpg
 Тож враховуючи всі ті поради, можна сміливо складати наплічника і вирушати на файний Woodstock!

20150809_102205.jpg
Татьян
ровер, подорожі, дорога, друзі

Трипільські пригоди. Частина I. Трипільське коло 2014. Земля.

     Панове, якщо у вас виникне непереборне бажання відпочити від гамірного, задушливого, кам’яного міста й пожити звичайним життям наших предків – представників давньої Трипільської культури, то маєте просто зараз пакувати ваш наплічник етнічним одягом, брати архаїчні музичні інструменти та вирушати  на Трипільське коло.

фото 1.jpg

      Цей етно-фест не схожий на будь-який інший. Кожного року фестиваль має свою тематику, [<<<Читати далі>>>]

яка символізує одну з природних стихій : Вода, Земля, Вогонь та Повітря. А на п’ятий рік відбувається “Парад стихій, коли об’єднуються всі стихії природи. Ти потрапляєш у круговерть різних світових етнічних культур, пізнаєш їхні традиції, звичаї та історію. Це величезне арт-поле, на котрому розміщенні різні майданчики, де кожен знайде щось для своєї душі : майстер-класи – можна спробувати себе у гончарстві, ковальстві, творчості та різних національних танцях; велика кількість смаколиків всіх видів (особливо смачна веганська їжа); джем-сейшени під куполом шатра; виступи музичних гуртів на великій та малій сценах; ярмарки з різноманітним крамом; території здоров’я; дитячі майданчики для наймолодших відвідувачів фестивалю та й інші дійства, котрі ви можете побачити на власні очі.
     Там панує атмосфера душевної компанії, де всі посміхаються один одному, бігають босоніж, дарують обійми й завжди готові прийти на допомогу.

фото 20.jpg

     Проте, на мою думку, головною особливістю цього фесту є те, що завжди має бути присутня стихія Води. Здається, що без дощу, який може іноді тривати 14 годин поспіль, та грязьових калабань не відбувається все це грандіозне дійство, а Трипільське коло не буде Трипільським колом. Це така собі родзинка”, яка має обов’язково бути у цьому “трипільському пирогу”.
А тепер хочу з вами поділитися пригодами, які траплялися з нами вже два роки поспіль (та й думаю, що поїдемо й наступного року), аби ви розділили ці незабутні емоції та пройнялися атмосферою цього етно-двіжу”.

     Частина I. Трипільське коло. Земля. 2014
     З самого ранку п’ятниці накрапав дрібний дощ, але в другій половині дня став ще сильнішим та й не думав навіть зупинятися. А ми вже трусилися з нашим багажем електричкою з Житомира до Києва (через Фастів), де мали сісти до фестивального автобуса та дістатися до Трипільського поля.
     Дорога залізничними коліями нашої країни видалася веселою. У вагоні були дуже кльові працівники залізничної дороги, які грали з нами в карти та показували різні фокуси-трюки з пошарпаною колодою гральних карт. А перебування на станції у Фастові, де мали здійснити пересадку, було наповнене пошуком гарячих біляшів та дешевої кави з кавомата, що не давали Татьяну спокою та змушували її бігати по території всього вокзалу, розштовхуючи сумки та людей. На той момент в цілому сіті не існувало нічого важливішого за той біляш. Вони були знайдені в однієї бабуськи, а от з кавою таки не склалося.

фото 12.jpg

       Але вже у фастівській електричці до Києва наш Татьян роздобув стаканчик з кавою та запивав нею білі пухкі зефірини. Час промайнув швидко за співом пісень під гавайську гітарку та за поїданням смачних запасів.

     Приїхавши до Києва, який вже просто плавав у цьому океані дощової води, ми направились до магазину, купили деякі продукти та пішли шукати маршрутки до фесту, які мали стояти поблизу станції метро  Видубичі. Скакання через калюжі дали свої результати й ми опинилися в салоні невеличкого автобуса, на вікнах якого висіли фестивальні постери, всередину до якого ледве запхалися з нашими торбами.
     Через сильні потоки дощової води не можна було нічого розгледіти з вікна маршруточки, щільно напакованої відпочивальниками з речами, котра прямувала до села Ржищів. Ззовні нашої жовтої “субмарини” був справжній потоп, але й він не відбивав бажання відпочити під ритми різних культур, а лише додавав цій ситуації ще більшого драматизму. Й чим ближче ми наближалися до кінцевого місця призначення, тим більше відчувалися небачені раніше пригоди. Водій маршрутки не мав наміру в такі жахливі погодні та дорожні умови (інші водії повідомляли, що дорога до поля просто перетворилася на болото, через яке неможливо проїхати) везти пасажирів з їхніми клунками до фестивальних воріт, тому всіх фестивальників висадив в кінці села Ржищів та вказав на ґрунтовану дорогу, котра вела до омріяного відпочинку. І так наша компанія з 5 осіб опинилася під дощем просто неба з важкими наплічниками за плечима, великою кількістю різних пакетів, трьома 5-літровими бутлями питної води, казанком та одним укулеле…
     Ще всередині салону автобуса я зрозуміла, що краще зняти з ніг кеди, прив’язати їх до наплічника та вирушити босоніж назустріч невідомому та неодмінно мокрому. Перед нашим очима відкрилася неймовірна картина – десь 1- 1,5 км шляху, який був однією великою калабанею. Земля вислизала з-під ніг й вони роз’їзджалися в різні сторонни, а іноді безжалісно засмоктувала ця трясовина.  
       Здавалося, наче ось-ось і ти вже будеш лежати на спині або обличчям у цьому багні. Ми балансували нашими бутлями й пакетами над цим океаном бруду. А чого тільки варте Ксюшине постійне
Марго, поправ мого дощовика, бо мене ним накриває!
     Ось в нас є невеличке відео про тернистий шлях до фесту(шкода тільки, що поганої якості).


     Ми були мокрі, наче хлющі, а по спинах під наплічниками стікали тоненькі цівочки холодної дощової води. І навіть тоді, йдучи під тим клятим дощем, по щиколотки в калабані, бризки від якої щедро розліталися на всі боки, відчуваючи кожен камінець під ступнею, відчуваєш себе щасливим!
     О, як же було важко тими замерзлими, мокрими руками шукати ті вхідні квитки на фестиваль, а реєстрація біля воріт фесту, здавалося, триває вічно. Але головний сюрприз чекав ще попереду.
     Отже, порада №1 : беріть з собою гумаки та дощовики.

фото 21.jpg

     Калюжі були й на території фестивалю, де всі ходили або босоніж, або в гумаках, або з пакетами, що були намотані на ноги. Але з їхніх облич не сходила посмішка. А нам треба було чим скоріше вибрати місце, розставити намети та хотілося переодягнутися в щось сухеньке. І ти цими тремтячими руками від холоду, які ніяк не хотіли слухатися, намагаєшся поставити намет.
     Першим був сюрприз від Татьяна, яка не перевірила стан намету. Виявилося, що була зламана застібка й вхід не зачинявся, тому ми накривали наш тимчасовий дім клейонкою (Ксюша, дякую, що ти тоді взяла її із собою!) та моїм килимком для твістера з кольоровими кругляхами. Та їх завжди зносило вітром і вода все одно затікала всередину. В цих двомісних апартаментах малися спати сам Татьян, Ксюшеня та я.
     А другий сюрприз очікував кожного всередині його наплічника – мокрі речі. Абсолютно все буквально чвакало : запасний одяг та взуття, паспорт, книга, деяка їжа, а спальник можна було викручувати.
     Порада № 2 : замотуйте всі речі у пакети, беріть клейонку (якщо немає тенту для намету) та прищепки, щоб її міцно прикріпити. А ще краще – придбати окремо для наплічника водонепроникний чохол.
    То була одна з найдовших ночей у моєму житті. От тільки уявіть собі : на дворі сильні пориви вітру, ти лежиш у мокрому одязі на карематі, в мокрому наметі, накриваєшся мокрим спальником, навколо тебе ще й на додачу розміщено три мокрющих наплічника (а кожного разу як перевертаєшся, то обов’язково притуляєшся до них чи то ногою, чи то дупою), з вулиці потрапляють краплі дощу, на стінках намету ще й утворювався конденсат, а  поруч з тобою ще приткнулися Суша, із зимовою шапкою на голові,  і Татьян, який закидував на тебе свої ноги з вологими шкарпетками (також всі у промоклому одязі, окрім тієї шапки). Не краща ситуація була в Ані та Назара, в яких внизу намету утворилася звичайна калюжа, а із сухих речей залишилась кофтина з Джорданом та пара шортів. Серед цієї купи мокрих людей та речей, один предмет залишався сухим – це укулеле! Татьян нав’язав на гітарку два пакета, а всю дорогу по тому болоту тримав над нею парасолю.
    Заснути було просто неможливо, бо на тебе падають краплини води та трусить від холоду й ти вже думаєш, якщо завтра той дощ не припиниться, то пакуєш назад всі свої манатки і додому. Хоча навіть не було в чому їхати…

фото 21.jpg

     О 5 годині ранку Татьян вже не витримав та почав грати на вістлі (ірландська сопілка) якісь балади, й цим розбудила наших сусідів.  Ще десь через годинку я вирішила визирнути з намету й глянути, що там на тому небі коїться. Я не вірила своїм очам – хмари майже всі розвіялись та з’являлися вже перші промінчики сонця! На цьому наші негаразди скінчилися. Ми пережили цю ніч й почали виповзати зі своїх номерів”.

фото 4.jpg

     Вже через дві годинки всі смакували сніданком, гарячим чаєм, теплом від сонця та вогнища, а довкола сушилися наші речі – на гілках берези, на мотузці, яку розтягнули між двома деревами, а біля вогнища розкладене взуття (ще б трохи і спалили кеди Ані). Це все нагадувало циганський табір.
     А далі були просто незабутні, драйвові та спекотні дні Трипільського кола!

фото 3.jpg

     Тепер з’являються інші проблеми, але вони приємні : до якого майданчику заглянути, на який майстер-клас піти, що поїсти, чим себе зайняти.
     Біля центрального входу на територію фестивалю можна було взяти програмку, де погодинно були розписані всі виступи, й кожен міг сам для себе вибирати те, що йому до душі.

фото 5.jpg

     Ми приймали участь у майстер-класах з гавайських, японських, ірландських, шотландських та слов’янських танців, де ноги самі несли тебе в танок та витинали ті скажені рухи під різні ритми. Під час одного з танців я смачно послизнулася на соломі та впала в центрі кола біля шотландських хлопців в кілтах, що грали на волинками.

фото 6.jpg

FQpa8gFCSSc.jpg

фото 16.jpg

фото 2.jpg

     Також спробували себе у ролі гончарів й кожен  виліпив собі на згадку маленького глиняного горщика. Ксю і Татьян домовились з майстром, що заплатить кожен не по 50 трипільських гривень (так, на території фесту є своя валюта), а по 35 грн. То був дуже цікавий мужчина (здається з Чернівців), який із захопленням розповідав про своє хобі, як він проходив ті курси з гончарства й також поговорили про вчорашній дощовий день, жалівся, що був змушений провести весь день на задньому сидінні своєї автівки, от “бідолоха” :)

фото 13.jpg

фото 11.jpg

     Протягом всіх днів на сцені виступали не тільки українські гурти, а й були гості з Білорусі, Польщі, Румунії. До пізньої ночі ти стрибаєш разом з тисячною юрбою під запальні пісні та шалені ритми, голосно підспівуєш виконавцям.

фото 15.jpg

фото 9.jpg

фото 7.jpg

     А чого тільки варті нічні посиденьки на джем-сейшині, де, сидячі на картатому килимку, впадаєш в стан трансу під звуки архаїчної музики та відчуваєш себе шаманом, коли вдаряєш долонями по натягнутій козячій шкірі величезного бубна. Так як наші намети були розташовані недалеко від шатра з цими хлопцями-шаманами, то кожного разу засинали під звуки магічних там-тамів й здавалося, що вони ніколи не затихають та грають 24 години на добу.
     Порада №3 : на джем можете брати з собою спальники та влаштовуватись зручніше.
     Або за ватрою біля наших наметів, наминаючи печиво зі згущиком, запиваючи тільки що завареним чаєм та співаючи пісень до ранку, а потім біля вогнища знаходиш букет (напевно, залишив шанувальник нічного виступу :D )
     Випала цікава можливість долучитися до створення глиняної Трипільської жінки. Ця фігура була з соломи та три метри заввишки, яку всі бажаючі спільно обліплювали глиною та розфарбовували.

фото 10.jpg

     Також на території етно-фесту був справжнісінький індіанський тіпі (житло представників індіанської культури). В ньому мешкали індіанці, котрі ходили у своїх різнобарвних костюмах та виконували ритуальні обряди, від яких неможливо відвести погляду.
     А ранкова йога чи медитація під акомпанемент гітари, котрі наповнюють енергією твоє тіло та душу!

фото 14.jpg

фото 8.jpg

     На фесті можна зустріти багато цікавих та неординарних людей. Так одного ранку, йдучи до душових кабінок, зустріли хлопчину, у руках якого був зелений кабачок, яким він благословляв всіх зустрічних.

Кабачковий бог

     Це місце, де ти не маєш проблем, де відпочиваєш душею, пізнаєш ближче природу та оточуючий світ. І тобі важко залишати цей дім, ти не хочеш збирати свої речі та їхати звідси. Він стає невід’ємною частиною тебе. А та пригода з дощем та багнюкою стала для нас неповторною пригодою.

фото 17.jpg


     Трипільське коло – це наче окрема країна зі своєю культурою та звичаями, котра кожного року виникає на 3-4 дні на берегах Дніпра та гостинно приймає всіх фестивальників, а потім з нетерпінням чекає наступного року, готуючи нові пригоди та несподіванки.

фото 19.jpg

Марго :)


[Spoiler (click to open)]


ровер, подорожі, дорога, друзі

Дух доріг

Є така магічна сила, котра дає добрячого копняка під зад аби ти відірвав його від домашнього дивану (який вже й так на згадку про тебе має апетитні відбитки твоїх сідниць), вирушив би назустріч омріяним пригодам , вибіг разом з невгамовним вітром, з яким змагався б наввипередки, смажив своє тіло під палючим сонцем України та отримував насолоду від крапель небесного дощу...
[>>> Читати далі >>>]

Ти маєш довести цьому нахабному світові, що можеш задати йому перцю! А не плазувати перед ним на колінах, перед його технологічними досягненнями, комфортом, чіткою визначеністю й передбачуваністю. Будь бунтарем проти буденного, сірого та одноманітного існування (так, саме існування, а не життя!), яке стало нормою для сучасного індивіда, де кожен робить те, що від нього очікує суспільство. Скажи “ ні! ” шаблонній поведінці. Закричи що є сили про незгоду ставати частиною замкненого кола “ дім – робота – дім ” та виривайся з цих пут!
GFRANQ_RUTYSIK_64571166_.jpg
Досить сидіти та мріяти! Для цього візьми серце пілігрима та наплічник подорожувальника, який має наповнитись новими враженнями, вибуховими емоціями та життєвими історіями, які розфарбують життя раніше небаченими барвами. То буде джерело, що наповнить інформацією про оточуючий світ та людей.
  В подорожах здобудеш новий сенс буття – це постійний рух лише вперед, де чекають нові звершення. А в дорозі зустрінеш нових знайомих та здобудеш вірних друзів, дізнаєшся, що в Україні мешкають найдобріші люди (незалежно від майнового статусу) в цілому Всесвіті, у пам’яті закарбуються моменти, про які будеш оповідати у сивій старості.
фото 34.jpg
Віддайся в руки всемогутньому випадку, котрий приведе тебе до місця призначення. Він стане тобі вірним компасом у твоїх блуканнях. Ніколи нічого не плануй до найменших дрібниць, бо це вбиває саму ідею мандрівки. Вона має бути неочікуваною, спонтанною та непередбачуваною. Ти маєш просто зібрати всі необхідні речі у наплічник та добряче втрамбувати ті скарби, взяти мапу й гору оптимізму, розміром з Джомолунгму, та гайнути розпеченим асфальтом, салонами випадкових автівок з їхніми водіями, впасти у обійми матінки-природи, де віднайдеш себе, давно загубленого в місті, що міцно тримає бетонними кігтями твою свідомість, сковуючи рухи.
  А саме передчуття чогось великого, важливого, чогось грандіозного й значущого для тебе!? Це одне з найприємніших відчуттів. Воно заповнює серце, як багатолітнє червоне вино повільно наповнює кришталевий келих. Подорожі надають крила, а в голові лунають слова з пісні відомого українського гурту Тартак : “ Вже й на місці не сидиться, І серце рветься до безкрайнього простору! ” Проїжджаючи безмежні поля, гори та ліси нашої країни, будеш бачити багато мандрівників на узбіччях асфальтованого шляху, котрі несуть за плечима свої долі та чекають автомобільного щастя.
GFRANQ_RUTYSIK_64570298_.jpg
Вже більше не зможеш спати у м’якому, теплому й затишному ліжку, де не будеш відчувати всі нерівності земляної поверхні (на якій розташований твій замок, твій дім – намет), котрі болюче врізаються під ребра. Також буде не вистачати того ароматного, запашного та п’янкого м’ятного чаю із зеленою долькою тропічного лайму, який заварюється в казанку на вогнищі з джерельної води. А той смак печеної у фользі картопельки, що має хрумку, золотистого кольору скоринку. Й доповнюємо цей кулінарний шедевр декількома шматочками сала… Ммм, то їжа богів! То феєрія смаку! А твої смакові рецептори… Та вони завжди будуть пам’ятати це поєднання.
фото 92.jpg
Дух дороги буде вабити тебе, брати у полон своїми бітумними автострадами, водити ґрунтованими лісовими стежками, наче той Лісовик, що хоче побавитись з випадковим гостем своїх володінь. В тебе виникне мандрозалежність, ліків від якої ще не винайшли (та й ніколи не винайдуть) найкращі фармацевти світу цього.
  Пройшовши десятки та проїхавши тисячі кілометрів розумієш, що людині для щастя потрібно зовсім небагато.
Ти дізнаєшся, що твій дім є всюди, він необмежений стінами квартири чи межами одного міста, стираються всі кордони. Кожного ранку в різних місцях будеш зустрічати нові та захоплюючі світанки й не менш хвилюючі заходи сонця. А втома буде приємною, буде твоєю насолодою, твоїм снодійним.

DSC02204.JPG
От скажіть, як можна відмовлятися від цих подарунків життя та протирати свої штанці на канапі!? Осідлайте вашу долю, цього дикого скакуна з далеких прерій, тримайтесь впевнено у шкіряному сідлі, пришпорте своїми чобітками її вгодовані боки та мчіть на зустріч пригодам, подорожам та важливим звершенням.
фото 295.jpg
Й знайте, вона любить сміливих відчайдухів!
Марго :)
ровер, подорожі, дорога, друзі

Фестивальний гід

  Розпочнемо рубрику "Фестивальний гід", у якій ми розповімо враження від українських фестивалів, на яких  відпочивали-гульбенили протягом останніх 2-х років :)
Калейдоскоп наших фестивальних пригод :

  • Трипільське коло ( с. Ржищів, Київська обл.)

тк.jpg


[>>> Читати далі >>>]


  • Захід-фест (с. Родатичі коло Льовова)

зх.jpg


  • літературно-мистецький фестиваль "Ї" (файне місто Тернопіль)


ї.jpg

  • Вулба (с. Дениші, Житомирська обл.)

ву.jpg


  • МІ-СІ-СОЛЬ (с. Дениші, Житомирська обл.)

мі.jpg


  • український "Woodstock" (с. Свірж, Львівська обл.)

вуд.jpg


  • Ше-фест (с. Моринці, Черкаська обл.)


ше.jpg

  • Республіка (м. Кам'янець-Подільський)

рк.jpg


  • АрТерапія (м. Житомир)

арт.jpg


  • Львів-акустик фест (м. Львів)

ла.jpg
Про "родзинки" цих фестів та цікаві історії, що там з нами траплялися в наступних розповідях.

1.jpg